Майк Каро: дурість у грі, або одна хвилина до розуму

Пропонуємо вашій увазі статтю Майка Каро — легендарного теоретика покеру та гральної психології. Його блог на його ж сайті Poker1, це не завжди про стратегію, але це завжди дуже цікаво. Майк чудовий розповідач історій. У цій статті, Каро ділиться особистими спостереженнями, розмірковуючи над тим, що саме вважається “дурною грою” і чому це поняття не таке однозначне, як здається на перший погляд. Розповідь про блекджек, покерні помилки та гравців, які критикують інших, — усе це під кутом філософії гравця, який знає, що кожен колись був новачком.

---

Нещодавно я був у Ріно у справах і, як часто буває, закінчив вечір за блекджеком. Ставив переважно по $200 за роздачу і деякий час грав сам на сам із дилером.

Дозвольте зробити тут паузу і пояснити дещо. Я не веду війну з казино, граючи в блекджек. Люди в залі зазвичай знають, хто я. Вони знають, що я не буду використовувати підрахунок карт, щоб отримати перевагу. Я навіть кажу їм це прямо. Так, я маю схильність бути «свідомим до карт» — це щось на зразок оцінювання, а не підрахунку. Іноді навіть піт-бос дякує мені за те, що я граю у «гру без переваги».

Оскільки я чітко даю зрозуміти, що не веду війну з казино, мене ніколи не усували з блекджек-столів — навіть тоді, коли мені щастило вигравати значні суми. Розумієте, мені не цікаво «молотити» блекджек — навіть якщо б я міг це зробити й мені дозволили б. Це не відчувається правильним. Дилер для мене — це беззахисна мішень, у нього немає варіантів.

Довести інтелектуально, що я можу обіграти блекджек, і запрограмувати для цього власні комп’ютери — ось і вся моя пригода. Покер — це вже інша справа. Там я граю проти опонентів, які мають вибір. У покері всі розуміють: це битва рішень, і гравці, які стабільно приймають кращі рішення, найімовірніше, виграють у довгій дистанції.

Я не проти блекджека. І не проти гравців, які рахують карти, намагаючись обіграти гру. Просто мені це некомфортно. Та й може виникнути напруга з казино, з якими я часом співпрацюю. Тож я задоволений, коли просто нейтралізую перевагу закладу, граючи за базовою стратегією і трохи варіюючи ставки. А загалом — рідко сідаю за блекджек.

Але повернемось до гри в Ріно. Як я вже казав, я граю у «гру без переваги» з поваги до казино, тож, звісно, я програвав. Але мене це не засмучувало, і я залишався ввічливим і доброзичливим, коли до столу сів похмурий чоловік у зім’ятому діловому костюмі без краватки. Він нічого не сказав, просто кинув на стіл п’ять купюр по $100.

Дилер акуратно розклав купюри для камер: «Обмін на 500», — дзвінко й, здавалося, щиро сказала вона.

«А ви не запитаєте, в яких номіналах я хочу?» — різко запитав він. У нього був скляний погляд, який я вже бачив раніше. Причину — вгадуйте самі: недосип, внутрішній гнів, алкоголь?

Вона спокійно і професійно відповіла: «Я саме збиралася запитати, сер. Вам усе в “чорних”?»

«Звісно. Але ви мусите запитати», — буркнув він. Вона видала йому фішки без коментарів — грамотно стримуючи ситуацію.

Ще до того, як йому роздали першу роздачу, до столу приєдналася життєрадісна жінка і поставила $25. У наступній роздачі, без перетасування шузи і без попередження (ані від мене, ані від дилера), жінка отримала два королі проти шістки у дилера, задумалась і вирішила розділити. Потягнула сімку і дев’ятку. Чоловік отримав два тузи і також розділив, двічі витягнувши двійку треф із шузи на шість колод. Я набрав 12 і добрав валета — згорів. Це я міг уникнути, бо попередні руки показали багато карт з картинками (та й взагалі, хід був, мабуть, трохи помилковим). Дилер витягнув туза і завершив із 17. Ми з чоловіком програли, а жінка виграла з однією рукою, інша була в нічию.

Рішення розділити два королі було надто незвичним для того типу — він зібрав залишок фішок і втік, пробурмотівши: «Це найтупіший хід, який я будь-коли бачив!» Я ще здивувався, що він не роздратувався через мій хіт на 12. Якби я не взяв, дилер добрав би мого валета, і ми б усі виграли.

Ще трохи “дурості”

Окей, ось ще приклад. Пізніше я грав у покер в іншому казино — гру з лімітами $100–$200. Формат: “семикартковий стад хай-лоу, вісім або краще” — одна з найскладніших ігор для грамотної гри.

Сіла жінка. Швидко стало зрозуміло, що вона або ніколи не грала в цей формат, або майже ніколи.

У цій грі найвища рука ділить банк з найнижчою — за умови, що нижня рука не гірша (тобто не вища) за вісімку.

На останньому раунді ставок гравець із двома тузами і двома валетами відкрито зробив ставку. Його опонент із трьома десятками відкрито заколив. Жінка, яка зібрала кваліфікований лоу ще на перших п’яти картах, миттєво заколила.

Гравець із фул-хаусом виграв хай і забрав половину банку. Поза столом він підійшов до мене і почав обурюватися: «Ти можеш повірити, що вона не зробила рейз? Вона гарантовано брала половину банку з лоу, та ще й мала два до одного на свої гроші! І я теж! Мене бісять дурні, які коштують мені грошей!»

Ось воно знову: “дурні”. Багато гравців дуже швидко навішують ярлики на хиби інших. Але мій погляд інший. Нещодавно я написав у публічній інтернет-групі:

Для кожної очевидної речі, яку ми знаємо, і яка здається нам надто простою, щоб її не розуміли інші, була хвилина до того, як ми самі були так само «дурні».

Це вже багато років — один із наріжних каменів мого навчання. І мені буде приємно, якщо ви замислитеся над цим. — М.К.